Визнання договорів недійсними (в тому числі договорів оренди земельних ділянок) – відступ від правового висновку Верховного Суду України

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступу від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.

Коротко обставини справи та висновки судів попередніх інстанцій:

Позивач – власник земельних ділянок звернувся до суду з позовом, просив визнати договори оренди земельних ділянок недійсними, стверджуючи, що жодних договорів оренди з фермерським господарством не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладання він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою. На підставі наведеного вказав, що між ним та фермерським господарством жодних зобов’язань не виникло.

Суд першої інстанції відмовив у задоволені позову з огляду на пропуск строку позовної давності, на що вказував  відповідач.

Суд апеляційної інстанції, крім вказаних обставин також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи встановити, чи виконаний підпис у розписках про отримання свого примірника договору оренди саме позивачем, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди виконаний не самим позивачем, а іншою особою.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказавши на необхідність відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

Коротко позиція Великої Палати Верховного Суду:

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Згідно норм Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі за вибором сторін. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, та якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.

Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку.

Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок 

Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням.