Результат розгляду кримінального провадження стосовно заступника Голови Державної інспекції сільського господарства України

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Кропивницького апеляційного суду розглянула кримінальне провадження за апеляційними скаргами захисника та прокурора на вирок районного суду, яким гр. Н. було засуджено за частиною 4 статті 368 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 13 травня 2014 року №1261-VII) до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з позбавленням права займати відповідні посади на 3 роки з конфіскацією ½ частини всього належного йому майна без спеціальної конфіскації майна, з позбавленням рангу державного службовця.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів постановила: апеляційну скаргу захисника задовольнити частково, апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення; вирок районного суду стосовно Н. скасувати та закрити кримінальне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) у зв’язку з тим, що не встановлено достатніх доказів для доведення його винуватості в суді і вичерпані можливості їх отримання.

Вироком суду першої інстанції гр. Н. був засуджений за те, що обіймаючи посаду заступника Голови Державної інспекції сільського господарства України вимагав від виконавчого директора ТОВ - гр. В. та отримав неправомірну вигоду в розмірі 357000 грн. за сприяння у видачі дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву із земельних ділянок.

Скасовуючи вирок суду першої інстанції та закриваючи кримінальне провадження, колегія суддів виходила з вимог ч. 3 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 17 КПК України, за змістом яких обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

При цьому, обов’язок доказування покладається на слідчого, прокурора та, в установлених випадках, - на потерпілого.

Сторона захисту в апеляційній скарзі посилалась, зокрема на недопустимість зібраних у провадженні доказів та на провокацію злочину.

Апеляційним судом за клопотанням захисника безпосередньо було заслухано сторін та свідків, вивчено матеріали кримінального провадження.

Під час апеляційного розгляду встановлено, що стороною обвинувачення допущено порушення ч. 12 ст. 290 КПК України, оскільки не було відкрито стороні захисту усіх матеріалів, отриманих під час досудового розслідування.

Внаслідок цього, спираючись на правові позиції Верховного Суд України у постанові від 16 березня 2017 року (справа № 5-364кс16) та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року (справа № 751/7557/15-к) колегія суддів визнала недопустимими відомості, що зафіксовані у протоколах та на носіях інформації за результатами негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), на яких переважно ґрунтувалось обвинувачення гр. Н.

Крім того, колегія суддів визнала обґрунтованими доводи сторони захисту про провокацію злочину. При цьому,  оцінюючи аргументи захисту щодо провокації злочину, колегія суддів керувалася усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у своїх рішеннях розробив критерії для того, щоб відрізняти провокування вчинення злочину, яке суперечить ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, від дозволеної поведінки під час таємних методів у кримінальних розслідуваннях. Зокрема у випадку визнання заяви про підбурювання такою, що не є явно необґрунтованою, для визнання доказів допустимими суду належить з’ясувати чи було слідство «по суті пасивним», чи був би злочин вчинений без втручання влади, чи мало місце з боку влади спонукання особи, наполегливі нагадування; чи були у правоохоронних органів об’єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою. При цьому тягар доведення того, що підбурення не було, покладається на сторону обвинувачення (рішення у справах «Раманаускас проти Литви» від 05.02.2008 року, «Банніков проти Російської Федерації» від 04.11.2010 року, «Веселов та інші проти Російської Федерації» від 02.10.2010 року, «Матановіч проти Хорватії» від 04.04.2017 року).

У справі «Носко і Нефедов проти Росії» (п. 55 рішення від 30.10.2014 року) ЄСПЛ зазначив, що у випадку, коли обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, національні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник.

Оцінюючи решту доказів, що зафіксовані у протоколах гласних і негласних слідчих дій, зокрема, що стосувались походження грошових коштів, використаних як предмет неправомірної вигоди, обставин їх вручення та виявлення в транспортному засобі гр. Н., апеляційним судом встановлено процесуальні порушення та суперечності, що поставили під сумнів достовірність зафіксованої в них інформації.

Водночас, як зазначено в ухвалі апеляційного суду, наведені вище та інші докази, досліджені під час апеляційного розгляду, об’єктивно свідчать, що розслідування не було «по суті пасивним», а спрямоване на фіксацію злочину у будь-який спосіб.

На підставі досліджених у справі доказів, які свідчать про наполегливість та ініціативність гр. В. у встановленні контактів спочатку зі службовими особами ДІСГ в Кіровоградській області, а коли не вдалося, зі службовими особами ДІСГ України, за відсутності ініціативи з боку цих службових осіб, в тому числі обвинуваченого гр. Н., відсутність об’єктивних даних, що до початку спецоперації було достатньо підстав вважати, що буде вчинено злочин, колегія суддів дійшла висновку про провокацію вчинення злочину з боку органу досудового розслідування за активного сприяння гр. В., який був залучений до конфіденційного співробітництва постановами прокурора.

З огляду на зазначені обставини, колегія суддів визнала недопустимими доказами протоколи гласних і негласних слідчих дій виходячи з положень ст.86, ст. 87 КПК України, а також практики ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово підкреслював, що суспільний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих у результаті підбурювання з боку поліції, оскільки такі докази з самого початку піддали б обвинуваченого ризику непоправного позбавлення права на справедливий розгляд (рішення «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998 року; «Худобін проти Росії» 2006-XII; «Ванян проти Росії» від15.12.2005 року; «Раманаускас проти Литви» від 05.02.2008 року).

Таким чином, під час апеляційного розгляду не встановлено достатніх, належних та допустимих доказів для доведення винуватості гр. Н. поза розумним сумнівом, оскільки самих лише показань потерпілого гр. В., що гр. Н. вимагав у нього неправомірну вигоду, недостатньо для спростування доводів сторони захисту про непричетність гр. Н до злочину.

Детальніше з текстом ухвали колегії суддів Кропивницького апеляційного суду можна ознайомитися за посиланням: 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80975575