Судова влада України
Апеляційний суд Кіровоградської області
Апеляційний суд Кіровоградської області
Судова практика
Інформація для громадян
Прес-служба
Законодавство, що визначає діяльність суду
Державні закупівлі
Технічна підтримка
Оприлюднення відомостей про справи про банкрутство

ЦЕНТР НАДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ МІСТА КІРОВОГРАДА
Вища рада юстиції
Вища кваліфікаційна комісія суддів України
УДС в Кіровоградській області




Офiцiйне представництво Президента України
Верховна Рада України
Урядовий портал
Відомості з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення

Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ щодо спорів, які випливають з кредитних відносин, розглянутих місцевими судами Кіровоградської області у 2009 році

Узагальнення проведено на виконання листа Верховного Суду України з метою визначення практики застосування законодавства судами області, виявлення найбільш характерних помилок при розгляді справ зазначеної категорії та спірних питань.

По вивчених справах порушувались питання про захист прав громадян, пов’язаних з невиконанням зобов’язань по договорам банківського вкладу та рахунку, а також щодо спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів. Вивчення практики вирішення судами таких спорів показало, що в цілому вони вирішуються правильно. Однак мають місце випадки прийняття помилкових рішень, які не відповідають чинному законодавству і фактичним обставинам справи.

На узагальнення надійшло 1 437 розглянутих цивільних справ, якими такі спори вирішувалися. Аналіз статистичних даних наведений у статистичних таблицях, що додаються.

Вирішення спорів щодо договорів банківського вкладу та банківського рахунку.

            Відповідно до ст. 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) банк, який прийняв від вкладника грошову суму, зобов’язаний виплачувати останньому таку ж суму та проценти на неї на умовах і в порядку, встановленому договором. Укладення договору банківського вкладу відбувається шляхом відкриття депозитного (вкладного) рахунку відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998року №527.

Згідно ст. 1060 ЦК договір банківського вкладу може бути укладений на будь-яких умовах, які не суперечать закону. В основному, це   депозитні вклади  на умовах видачі вкладу на першу вимогу («до запитання») та строкові вклади.

Незалежно від виду вкладу, банк зобов’язаний видати суму вкладу або його частину на першу вимогу вкладника-фізичної особи і не може зменшувати суму вкладу шляхом застосування штрафних санкцій, невиплати процентів за вкладом чи інших можливих форм відшкодування збитків банку.

Умови договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вважаються нікчемними, тобто, наявність таких положень у тексті договору не породжує тих правових наслідків, які сторони мали на увазі.

Договір банківського вкладу визнається оплатним, тому вкладник має право на отримання процентів за вкладом навіть у випадку дострокового розірвання такого договору за ініціативою вкладника. За своєю суттю витребування вкладу до закінчення його строку слід визнати як односторонню зміну умов договору, яка дозволяється законом, але вчинення такої дії спричиняє настання певних наслідків, а саме у розмірі нарахування процентів за цим вкладом.

Банк має право зменшити суму процентів, які передбачалися за договором строкового депозиту до розміру вкладу «до запитання», але не може зменшити її. У договорах банківського вкладу сторони можуть встановити спеціальний розмір процентів, які нараховуються у випадку дострокового розірвання строкового договору, при цьому їх розмір не може бути меншим від розміру процентів за договором банківського вкладу «до запитання» (ст.1060 ЦК).

Стаття 1061 ЦК визначає порядок та межі повноважень банку щодо односторонньої зміни умов договору. Зокрема, банк має право змінити розмір процентів, які нараховуються і виплачуються за укладеним договором «до запитання». Від такої умови сторони можуть відступити, встановивши безпосередньо в договорі положення про заборону односторонньої зміни розміру процентів за вкладом на вимогу.

Законом встановлюється порядок дій банку у випадку зменшення розміру процентів. Так, установа банку зобов’язана повідомити вкладника про зменшення розміру процентів. І тільки після спливу одного місяця з моменту відповідного повідомлення до вкладу  (депозиту) може застосовуватися новий (зменшений) розмір процентів. Виходячи з буквального тлумачення положень статті 1061 ЦК, слід визнати, що така інформація повинна бути доведена до відома вкладника. У договорах банківського вкладу може передбачатися інший строк повідомлення про зменшення розміру процентів, а також спосіб такого повідомлення.

Зменшення розміру процентів за строковим договором банківського вкладу не допускається в односторонньому порядку. Повідомлення вкладника про збільшення розміру процентів за договором банківського вкладу не передбачається.

У договорі може встановлюватися періодичність виплати процентів, однак ст. 1061 ЦК встановлено загальне правило у цьому випадку, яке визначає, що проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові зі спливом кожного кварталу. При цьому вчинення такої дії банку повинне ґрунтуватися на вимозі вкладника про це. Якщо проценти не витребувані, то спрямовуються на капіталізацію вкладу(збільшення депозиту).

Законом передбачено обов’язок банку разом з поверненням вкладу(депозиту) виплатити і нараховані проценти. Тобто, не допускається затримання виплати процентів за вкладом, одностороння відстрочка чи розстрочка виплати процентів за вкладом. У випадку таких дій з боку банку вкладник має право захистити свої права у передбаченому законом порядку (глава 3 ЦК).

Право клієнта на розірвання договору банківського рахунку в односторонньому порядку безумовне. Договір вважається розірваним з моменту отримання банком заяви про закриття рахунку.

          Судами області розглянуто 278 справ щодо договорів банківського вкладу, по яких порушувались питання про захист прав громадян, пов’язаних з неналежним виконанням грошових зобов’язань, передбачених цими договорами .

В цілому суди правильно вирішували зазначені спори.  При постановленні рішень, в основному, керувались загальними нормами зобов’язального права, положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, ст. ст. 1058-1061, якими регулюються спірні правовідносини, і виходили з умов договору, укладеного між суб’єктами правовідносин. На обґрунтування висновків про наявність правових підстав для  задоволення позовних вимог про повернення банківських вкладів  посилались на ст. 526 ЦК України, згідно з якою зобов’язання повинні виконуватись належним чином і  в установлений строк, відповідно до вимог закону та договору, а також на ст. 525 ЦК, в якій йдеться про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язання  або зміни умов договору, за винятком випадків, передбачених законом чи договором. При розгляді таких справ суди враховували роз’яснення п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України  №5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів».

Так, вирішуючи справу за позовом П. до ТОВ «Український промисловий банк» про дострокове повернення банківського вкладу, Кіровський районний суд м. Кіровограда (суддя Безсмолий Є.Б.) достатньо повно з’ясував фактичні обставини, встановив, що  банк незаконно відмовив достроково повернути прийняті від позивача-вкладника за укладеним 18 лютого 2008 року договором банківського вкладу кошти, і рішенням від 9 липня 2009 року задовольнив вимогу. Покладений в основу рішення висновок  узгоджується  з положеннями  ч.ч. 1, 2 ст. 1060 ЦК України, згідно яких за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника - фізичної особи. Таке право вкладника передбачене і пунктами 2.4.4. розділу 11 Договору.

Ґрунтуються на  нормах Цивільного кодексу та доказах  переважна більшість рішень місцевих судів у справах  за аналогічними позовами. Зокрема, рішення Новомиргородського районного суду  у справах №2-250, 2-194,  2-248; Ленінського районного суду м. Кіровограда у справах №2-2568, 2-1443, 2-1253, 2-1331, 2-276); Кіровського районного суду м. Кіровограда у справі №2-5520; Бобринецького районного суду у справах №2-17, 2-171, 2-71, Гайворонського районного суду  у справі №2-136.

При вирішенні таких спорів суди спростовували доводи відповідачів     ( банків - АК «Промінвестбанк», ЗАТ КБ «ПриватБанк», ВАТ КБ «Надра», ПАТ «РодовідБанк») щодо підставності невиконання банками умов договорів депозиту у зв’язку з введенням мораторію та призначенням тимчасових адміністрацій. На такі обставини банки посилались і на обґрунтування апеляційних скарг на рішення судів першої інстанції у справах даної категорії спорів.

            Переглядаючи справи в порядку апеляційного провадження, колегії суддів судової палати в цивільних справах, погоджуючись з позицією місцевих судів, визнавали, що за своїм змістом мораторій відповідно до частин 2, 3 ст.85 Закону України «Про банки і банківську  діяльність» є спеціальним заходом, який спрямований на відновлення фінансового стану банку за рахунок тимчасового припинення останнім виконання майнових зобов’язань перед кредиторами. Тобто, мораторій стосується вимог кредиторів. Між тим, за ст. 1058 ЦК та за умовами договорів банківського вкладу вкладники не є кредиторами. Їх вимоги    про виконання договірних зобов’язань з грошовими коштами, що знаходяться на рахунку і є власністю клієнта, не  відносяться до майнових вимог і, відповідно, мораторій на них не поширюється.

Належну юридичну оцінку суди давали і відповідним постановам Правління Національного банку України, якими в установах ТОВ «Укрпромбанк», ВАТ КБ «Надра», ВАТ «РодовідБанк» призначались тимчасові адміністрації та  вводився мораторій на задоволення вимог кредиторів, визнаючи їх такими, що не узгоджуються з ч.2 ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність», тому і не можуть бути законною підставою для відмови в достроковому розірванні договору та поверненні вкладу.

Проте, Маловисківський районний суд (суддя Березій Ю.А.) рішеннями від 16 квітня та 29 липня 2009року у справах за позовами А. та П. до ВАТ КБ «Надра» постановив про повернення з підстав, передбачених ч.1 ст.1058  ЦК, на користь позивачів грошових вкладів в сумі відповідно 24000 грн. і 5000 грн. за укладеними сторонами договорами депозиту  і, пославшись на призначення тимчасової адміністрації та  введення мораторію, ухвалив про відстрочення виконання рішень до 10 серпня 2009року (тобто, до закінчення дії мораторію). Крім того, за заявою банку про розстрочення виконання зазначеного рішення від 16 квітня 2009року суд ухвалою від 7 грудня   відстрочив виконання рішення, пославшись на те, що сторони додатковою угодою від 14 серпня 2009року пролонгували договір строкового банківського вкладу на 4 місяці.

Інші районні суди у задоволенні заяв банків і ВДВС про відстрочення чи розстрочення виконання рішень про повернення банківських вкладів ( в тому числі і у зв’язку з мораторієм) обґрунтовано відмовляли, не визнаючи введення тимчасової адміністрації та мораторію підставою для звільнення банків від виконання   умов договору (Бобринецький - справи №2-171, 2-71; Гайворонський – справа №2-136; Новомиргородський - справи №2-194, 2-248; Кіровський  м. Кіровограда - справа №2-2585).

В основному, місцеві суди області правильно вирішували спори за позовами вкладників про відшкодування моральної шкоди, заподіяної невиконанням банками договорів банківського вкладу, і в задоволенні таких вимог відмовляли, враховуючи, що згідно з чинним законодавством особа несе відповідальність за заподіяну моральну шкоду у випадках, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачене нормами Конституції України або у випадках, передбачених нормами ЦК, а також іншими нормами законодавства, які встановлюють відповідальність за заподіяння моральної шкоди, зокрема, Законом України «Про захист прав споживачів» (у редакції Закону від 1 грудня 2005 року №3161-ІУ). Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 цього Закону  споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.

Так,  рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 1 червня 2009року (суддя Іванова Л.А.) у справі за позовом А. до  ТОВ «Укрпромбанк» щодо відмови в позові в частині відшкодування моральної шкоди мотивовано тим, що ні умовами укладеного між сторонами договору банківського вкладу, ні нормами параграфу 3 гл. 71 ЦК, якими регулюються спірні правовідносини, такий вид цивільної відповідальності не передбачений (справа №2-1336).

Аналогічне обґрунтування висновків про відсутність правових підстав для стягнення моральної шкоди містять, зокрема, рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 грудня 2009 року у справах №2-5520 за позовом Г. до  ВАТ КБ «Надра», Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 квітня у справі за позовом Осипова І.В. до ТОВ «Укрпромбанк» (№22-1331); за позовом С. до ТОВ «Укрпромбанк» (№2-2933); В. до ТОВ «Укрпромбанк» (№2-2172).

Відхиляючи апеляційні скарги позивачів на ці рішення, апеляційний суд визнавав переконливими  мотиви відмови в задоволенні зазначених  позовних вимог.

Задовольняючи такі ж вимоги І. у справі за його позовом до ВАТ КБ «Надра» рішенням від 22 жовтня 2009 року, Кіровський районний суд м. Кіровограда (суддя Павелко І.Л.) вважав встановленим, що банк, порушивши умови укладеного сторонами 14 лютого 2008року (на один рік) договору строкового банківського вкладу, за яким прийняв вклад у вигляді банківського металу-золота і зобов’язався повернути вклад вкладнику та сплатити нараховані 5% річних, заподіяв позивачу моральну шкоду, стягнув з відповідача 5000 грн. на її відшкодування. Скасовуючи рішення суду в цій частині та відмовляючи в позові, колегія суддів в рішенні від 13 січня 2010 року зазначила, що відповідно до ст. 611 ЦК, на яку суд першої інстанції послався, у разі порушення зобов’язання, настають правові наслідки, встановлені договором чи законом (зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди). Однак відшкодування моральної шкоди  у спірних правовідносинах  договором банківського вкладу не передбачено. Не містять такого виду відповідальності за неналежне виконання цього договору норми гл.71, ст.625 ЦК, Закону України «Про банки і банківську діяльність»; не доведено наявність підстав для відшкодування моральної шкоди і відповідно до п.5 ч.1 ст. 4  Закону України «Про захист прав споживачів».

Звертаючись з позовами про дострокове стягнення депозитних вкладів, позивачі-вкладники заявляли вимоги і про розірвання договорів банківського вкладу. Посилаючись на наявність в них  умови щодо такого права  вкладника, суди, в основному, задовольняли вказані вимоги, визнаючи незаконними відмови банку у задоволенні відповідних заяв вкладників та керуючись ст.ст. 319, 321, 1057, 1060, 1074, 1075 ЦК (рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі за позовом М. до ТОВ «Укрпромбанк» (№2-1012), у справі №2-1206 за позовом  С. до ТОВ «Укрпромбанк»; у справі за позовом Кімова В.З до ТОВ «Укрпромбанк»; Кіровського районного суду  у справі за позовом О. (№2-2226); Знам»янського міськрайонного суду у справі за позовом В. до ВАТ КБ «Надра».

Разом з тим, висновок про відмову в достроковому розірванні договору депозиту за позовом П. про ТОВ «Укрпромбанк» Ленінський районний суд м. Кіровограда мотивував тим, що сам факт звернення вкладника до банку з відповідною заявою є свідченням дострокового розірвання договору відповідно до ч. 1 ст. 1075 ЦК. Згідно п. 4.1 договору депозиту днем  розірвання цього договору, про яке вкладник повідомляє банк за 2 банківських дні, є дата, зазначена в письмовому повідомленні (заяві) вкладника (справа №2-2237, суддя Безсмолий Є.Б.)

Спори щодо договорів банківського рахунку зводились, в основному, до вимог  клієнтів про розірвання таких договорів.

Так,  у березні 2009 року В. звернулась  з позовом до ТОВ «Укрпромбанк» про розірвання договору банківського рахунку, витребування з нього коштів, мотивуючи позовні вимоги тим, що 27 листопада 2008 року було укладено договір банківського рахунку,  предметом якого є відкриття поточного рахунку в банку на суму 20691 доларів США з виплатою банком відсотків з розрахунку 9% річних. Вона умови договору виконала, а банк на порушення п.7.3 договору відмовляв в задоволенні її заяв про розірвання договору та поверненні належних їй коштів. Вирішуючи спір, Ленінський районний суд м. Кіровограда визнав, що банк не виконав взяті на себе зобов’язання здійснити всі завершальні операції за рахунком, закрити його, видати клієнту належні грошові кошти та сплатити відсотки на підставі поданої вкладником відповідної заяви про закриття рахунку та повернення коштів в доларах США.

Покладений в основу рішення висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, повною мірою узгоджується з   положеннями ч. 1 ст. 1066, ч. 1 ст. 1067, ч. 1 ст. 1070 ЦК, а також ч. 1 ст. 1074, ч.1 ст.1075, якими, зокрема, передбачено право клієнта  на свій розсуд в будь-який час розірвати договір банківського рахунку. Суд визнав також, що обставини, на які посилався банк - призначення тимчасового адміністратора та введення мораторію - не є підставою для звільнення банку від виконання умов договору. Ухвалою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін. 

По-різному суди першої інстанції вирішували спори за позовами вкладників до банків  щодо наслідків  прострочення останніми виконання грошових зобов’язань за договорами банківського вкладу.

Стаття 625 ЦК передбачає проценти у якості санкції за порушення боржником грошового зобов’язання і встановлює їх в розмірі трьох процентів річних, якщо договором або актом цивільного законодавства не встановлений інший процент.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 17 березня 2009року(суддя Дьомич Л.М.), залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду від 10 червня 2009року, задоволено позовні вимоги О. до ТОВ «Український промисловий банк» в частині стягнення 3% річних за прострочення виконання грошового зобов’язання згідно поданої позивачем заяви про дострокове  повернення вкладів в іноземній валюті. При цьому суд визнав відсутніми передбачені законом підстави для звільнення банку від відповідальності, встановленої ст. 625 ЦК, яка не містить будь-яких обмежень відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

Вирішуючи справу за позовом В. до ТОВ «Укрпромбанк» про повернення банківського вкладу, Ленінський районний суд м. Кіровограда (суддя Льон С.М.) відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення на підставі ст. 625 ЦК 3% річних за прострочення  виконання грошового зобов’язання мотивував відсутністю такої умови в договорі банківського вкладу, укладеному сторонами.

Аналогічне обґрунтування правового висновку про відсутність підстав для  застосування ст. 625 ЦК наведено в рішеннях Ленінського районного суду, постановлених в справах  № 2-1331, 2-3049, 2-3116.

Рішенням апеляційного суду від 12 січня 2010 року скасоване рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 жовтня 2009року (суддя Іванова Л.А.), яким відмовлено у стягненні з  ВАТ «Родовід Банк» на користь П. 3%  річних від простроченої суми,  і задовольнив цю вимогу на підставі ч.2 ст. 625 ЦК,  визнавши, що зазначені кошти є не мірою відповідальності, а платою за користування (чужими) грошовими коштами вкладника.

Спірним виявилось питання вирішення спорів за позовом вкладників щодо нарахування та стягнення процентів за користування вкладом після закінчення дії депозитного договору. Статтею 536 ЦК, в розумінні якої проценти за правовою природою розглядаються як плата (борг), а не відповідальність, передбачено сплачування процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі, встановленому договором. У зв’язку з цим до позовів про стягнення процентів має застосовуватись загальний, а не скорочений строк позовної давності.

Скасовуючи рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 25 серпня 2009року, яким відмовлено у позові В. до ТОВ «Укрпромбанк» в частині стягнення встановлених договором банківського вкладу відсотків (18,4%)  після закінчення дії договору, колегія суддів визнала помилковим  посилання  суду першої інстанції на п.п. 3.1, 3.3 договору, якими передбачено, що нарахування процентів припиняється, починаючи з встановленої договором «Дати повернення» вкладу, і ухвалила зобов’язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві 18,4 % річних за користування вкладом до моменту повернення  його повної суми , виходячи з того, що банк не  повернув кредит в термін, зазначений в договорі, продовжує користуватись належними вкладнику коштами,  а відповідно до п.3.1 договору. відсотки за вкладом нараховуються за період користування грішми( справа №2-2134).

Вирішення спорів щодо кредитних договорів.

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1  глави 71 ЦК, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Із визначення кредитного договору в ч.1 ст.1054 ЦК України випливає, що кредитним є договір позики, предметом якого є виключно грошові кошти, а позикодавцем (кредитодавцем) в якому є фінансова установа. Фінансова установа визначається в п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом.

Матеріали узагальнення свідчать, що фінансовими установами у кредитних договорах, наявних у матеріалах справи, виступають банки та кредитні спілки.

Стаття 1055 ЦК України встановлює категоричну вимогу про письмову форму кредитного договору та визнає нікчемними договори, якими ця вимога порушується.

Судами області розглядалися спори щодо визнання недійсними кредитних договорів та про їх зміну.

Так, у справі №2-977 Олександрійського міськрайонного суду (суддя Чохонелідзе Л.М.) у задоволенні зустрічного позову М. до АКБ СР «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним відмовлено за безпідставністю доводів того, що договір був підписаний нею під впливом помилки.

Також відмовлено у задоволенні аналогічного позову у справі №2-348 (Кіровоградський районний суд, суддя Терещенко Д.В.). Суд дійшов висновку про відсутність доказів на підтвердження доводів позивача про те, що він не був ознайомлений з умовами оспорюваного договору, який власноручно підписав.

У справі №2-622 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М.) В. звернулась з позовом до АК ІБ «УкрСибБанк» про зміну умов кредитного договору від 21 травня 2008 року, за яким вона отримала у банку кредит в іноземній валюті 24 093 долари США. Посилаючись на підвищення курсу долара, просила зобов’язати банк переукласти з нею договір у національній валюті за курсом НБУ станом на день укладення договору 21 травня 2008 року. Рішенням суду від 31 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, відмовлено у позові, виходячи з відсутності передбачених статтею 651 ЦК України правових підстав, дотримання відповідачем умов договору, відповідності його вимогам ст.ст.1054-1055 ЦК.

А у справі №2-1312 за позовом ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» до О., В., установивши, що О. не підписувала кредитний договір, згідно якого банк надає позичальнику кредит у розмірі 50 000 грн., що підтверджується висновком почеркознавчої експертизи, матеріалами кримінальної справи, суд дійшов обґрунтованого висновку, що у неї не виникли обов’язки перед банком, передбачені кредитним договором, відмовивши у задоволенні вимог банку про стягнення заборгованості за цим договором (Олександрійський міськрайонний суд).

Поряд із вимогами про стягнення заборгованості, банки, у деяких випадках, заявляли вимоги і про розірвання кредитних договорів. У переважній більшості суди задовольняли ці вимоги.

Однак Ленінський районний суд м.Кіровограда у справі №2-533 (суддя Іванова Л.А.),  визнавши обґрунтованими вимоги ТОВ «Укрпромбанк» про дострокове стягнення з І. заборгованості за кредитним договором, відмову у позові про його дострокове розірвання мотивував тим, що позивач не довів передбачених ст.651 ЦК підстав: істотного порушення позичальником договору, наявності шкоди.

Аналогічним є рішення цього ж суду у справі №2-536.

Спірними є питання та по-різному вирішують суди області спори щодо підвищення розміру відсоткової ставки.

Так, рішення Ленінського районного суду м.Кіровограда від 5 жовтня 2009 року, яким  відмовлено у задоволенні позову П. до ЗАТ КБ «ПриватБанк» про визнання незаконним підвищення процентної ставки за договором кредиту (суддя Іванова Л.А.), скасоване апеляційним судом з постановленням нового рішення, яким визнано незаконним підвищення з 1 лютого 2009 року процентної ставки за кредитним договором.  Задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що  відповідно до ч.4 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договором банківського вкладу, за винятком випадків, встановлених законом. Тобто, заборона збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами стосується також і раніше укладених договорів. Крім того, ч.3 ст.1056-1 ЦК України встановлено, що умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною. Даною нормою визнано всі укладені договори та ті, які будуть укладені в майбутньому в частині права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку нікчемними. Внесення будь-яких змін до кредитних договорів в цій частині не потрібно.

Аналогічне рішення про визнання неправомірним збільшення відсоткової ставки за кредитним договором з 1 лютого 2009 року ухвалене цим же судом під головуванням судді Черненко І.В. у справі №2-2404 за позовом Гончарова О.П. до ЗАТ КБ «ПриватБанк».

Цим же судом у справах №2-1815, №2-1816 під головуванням судді Циганаш І.А. рішеннями суду відмовлено у позові К. та Г. до ЗАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними умов договору про збільшення відсоткової ставки за кредитним договором. Суд посилався на умови укладеного сторонами договору, яким передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом.

Аналогічні рішення ухвалені у справах: №2-1664, №2-1665 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М.).Визнано, що спірні правовідносини виникли до набрання чинності ст. 1056-1 ЦК, а тому не мають зворотної дії в часі.

Здебільшого  при пред’явленні банками позовів заявлялись і вимоги про дострокове повернення всіх сум за кредитними договорами на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України.

Згідно цієї норми якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 цього Кодексу.

Звернення до суду з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв’язку з порушенням умов договору не означає односторонньої відмови від договору, а це є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань. Це є спосіб цивільно-правової відповідальності боржника. У подальшому при невиконанні рішення суду у кредитора виникає право стягувати суми, передбачені ч.2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов’язальні правовідносини не припинилися. У ст. 599 ЦК України зазначено, що зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (тобто не в силу лише ухвалення рішення суду).

Як засвідчили матеріали узагальнення, суди, в основному, дотримуються цих вимог закону.

Так у справі №2-342 за позовом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до В., С. про стягнення кредитної заборгованості (суддя Панасюк І.В., Гайворонський райсуд) за кредитним договором було перераховано 10 000 грн. на рахунок В. з кінцевим терміном повернення 3 червня 2014 року. На час звернення до суду сума непогашеного кредиту складала 11 930,88 грн. де – 9 575,02 грн. – сума неповернутого кредиту. Судом встановлено, що відповідач припинив погашення кредиту згідно узгодженого графіка у січні 2009 року, заборгувавши  9 575,02 грн. Тому, враховуючи умови кредитного договору про дострокове повернення кредиту в повному обсязі в разі неналежного виконання своїх зобов’язань,  і задовольнив вимоги банку, стягнувши заборгованість з боржника та поручителя.

Однак є непоодинокі випадки ухвалення судами рішень без з’ясування обставин щодо невиконання чи неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. У таких справах самі позовні заяви не містять таких даних, а лише констатують факти наявності розміру всієї суми непогашеного кредиту.

Такими прикладами є справа №2-337, №2-102, №2-340 (Устинівський районний суд, суддя Заїка М.І.,), №2-65 (Компаніївський районний суд, суддя Мумига І.М.), №2-3092, №2-1507, №2-710 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М.), №2-2178 (суддя  Паламарчук  М.С.).

Щодо стягнення сум з боржника та поручителів.

Ст. 554, ч.2 ст. 553 ЦК передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання , забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя, і що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлене договором поруки.

Солідарна відповідальність означає, що у разі невиконання боржником основного зобов’язання кредитор має право вимагати виконання зобов’язання в повному обсязі або частково як від боржника, так і поручителя, або від них обох( ст. 543 ЦК).

При розгляді справ за позовами банків  про стягнення  коштів за кредитними договорами  суди, в основному, керувались зазначеними правовими нормами, дотримувались вимог про солідарну відповідальність боржника та поручителів.

Однак, вирішуючи справу за позовом прокурора в інтересах ВАТ «Державний ощадний банк України» до М. про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд залучив до участі у справі співвідповідачами К. і А., з якими було укладено  договір поруки на забезпечення кредитного договору, і  рішенням  стягнув суму боргу з відповідачів солідарно. При цьому помилково  послався на ст. 1190 ЦК, якою регулюється відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами ( №2-140,Новгородкеівський районний суд, суддя Рачкелюк Ю.В.).

9 грудня 2008 року ВАТ «Мегабанк» звернулось з позовом до М. про стягнення 243772 грн. заборгованості, мотивуючи позовні вимоги тим, що в рахунок забезпечення виконання зобов’язань за укладеним 11 червня 2007р. з ПП «Комерсант» кредитним договором, з відповідачем було укладено договір поруки, відповідно до якого той поручився за належне виконання позичальником його зобов’язань за кредитним договором в повному обсязі. В порушення кредитного договору приватне підприємство не здійснило свої договірні зобов’язання. Позивач просив стягнути з М. як з поручителя 243772 грн. у рахунок заборгованості за кредитом, процентами, пені.

Новгородківський районний суд (суддя Пасічник Д.І.) рішенням від 26 січня 2009року позов задовольнив, пославшись на передбачене ст. 543 ЦК право кредитора вимагати виконання зобов’язання в повному обсязі від будь-кого з солідарних боржників. Проте  на порушення вимог ст. 555 ЦК не вирішив питання про залучення боржника - приватне підприємство- до участі у справі.

Голованівський районний суд рішенням від 3 червня 2009року у справі №2-161 за позовом ВАТ «Державний ощадний банк України» до М.,  Д., В. ухвалив про стягнення заборгованості в  сумі 4766 грн. за кредитним договором лише  з позичальника М., залишивши без задоволення позов до інших відповідачів, які за договорами поруки поручились перед кредитором за виконання позичальником умов кредитного договору. При цьому суд послався на відповідну заяву М. про стягнення боргу лише з нього, хоча позивач від  вимоги про покладення на  всіх відповідачів солідарної відповідальності не відмовлявся. Аналогічним чином мотивовані рішення цього суду у справах №2-165,2-166 (суддя Бутенко О.Ф.).

Задовольняючи позов ВАТ «РайффайзенБанк «Аваль» про дострокове стягнення заборгованості по кредитному договору з позичальника І. та поручителів В., Л. солідарно, Новомиргородський районний суд ухвалив і про розірвання кредитного договору, хоча така вимога і не заявлялась (справа №2-157).

Статтею 1281 ЦК встановлено, що спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом 6 місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені ч. 2 і 3 цієї статті, позбавляються права вимоги.

Згідно з ч. 1 ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Між тим, при розгляді справ про задоволення вимог кредиторів суди не завжди керувались зазначеними правовими нормами, не враховували, що вимоги кредитора підлягають задоволенню в межах вартості майна, одержаного у спадщину, не з’ясовували,   чи відкрилась спадщина, чи наявне спадкове майна, його вартість.

Так, 9 січня 2009року ЗАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до В. про стягнення  на підставі ст.ст.1050, 1054 ЦК заборгованості за кредитним договором від 27 жовтня 2005року. Встановивши при  розгляді справи, що відповідач помер, а спадкова справа у зв’язку з відсутністю заяв про прийняття спадщини нотаріальною конторою не заведена, Знам’янський міськрайонний суд (суддя Пєтков В.П.) ухвалою від 3 березня 2009 року закрив провадження у справі за п.6 ч. 1 ст. 205 ЦПК, пославшись на те, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Вирішуючи справу за позовом ЗАТ КБ «Приватбанк» до Г. про звернення стягнення на предмет застави згідно відповідного договору, укладеного  між сторонами на забезпечення кредитного договору від 31 січня 2008року, Новоукраїнський районний суд  ухвалою від 2 березня 2009 року за відповідним клопотанням позивача у зв’язку зі смертю відповідача, померлого 24 травня 2008 року, керуючись ст. 37 ЦПК, залучив до участі у справі спадкоємців, які за даними нотаріальної контори подали заяви та отримали спадщину, і рішенням від 29 квітня 2009року  постановив в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в розмірі 106034 грн. звернути стягнення на предмет застави - три автомобілі КАМАЗ, належних Г., шляхом продажу, з укладенням від імені останнього договору купівлі-продажу, з наданням банку повноважень, необхідних для здійснення продажу. З залучених до участі у справі спадкоємців стягнуто лише судові витрати. В рішенні суд послався на ч. 2 ст. 1281 ЦК ( справа №2-1184, суддя Стальников В.М.).

6 січня 2009року ВАТ «Сведбанк» звернулось з позовом до В. та Я. про стягнення заборгованості по кредиту в сумі 8588 грн. за кредитним договором, укладеним 10 серпня 2007 року між банком та матір’ю відповідача, яка померла 9 травня 2008 року, мотивуючи позовні вимоги тим, що дотримано положення ст.1281 ЦК щодо пред’явлення вимог до спадкодавців, які фактично прийняли спадщину. Відмовляючи заочним рішенням від 10 серпня 2009року в задоволенні позову, Олександрійський міськрайонний суд (суддя Чохонелідзе Л.М.)  виходив з того, що банк не довів, що відповідачі є спадкоємцями померлого позичальника - боржника, та факту належності їм спадкового майна.

25 листопада 2009 року прокурор Устинівського району пред’явив в інтересах держави в особі ВАТ «Державний ощадний банк України» позов про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним 27 березня 2007року, з позичальника  А. та поручителів С., М.  Як вбачається з матеріалів справи, копія позовної заяви та судова повістка про виклик А. в попереднє судове засідання не була вручена у зв’язку з його смертю 1 грудня 2009 року, про що зроблена відмітка поштового відділення. Однак суд не вжив будь-яких заходів до з’ясування цього факту та застосування при необхідності вимог ст. 37 ЦПК щодо залучення у справі правонаступників відповідача і заочним рішенням від 23 грудня  2009 року (суддя Заїка М.І.) задовольнив позовні вимоги, постановив про стягнення боргу з Миронченка С.А. та поручителів  солідарно.

Рішенням Голованівського районного суду від 9 лютого 2009 року задоволено пред’явлений прокурором в інтересах ВАТ «Державний ощадний банк України»  позов про стягнення з поручителів боргу за кредитним договором, укладеним з позичальником, після смерті останнього, однак не зазначено про  стягнення в солідарному порядку з поручителів (справа №2-35, суддя Конякін С.М.)

Щодо звернення стягнення на майно, передане  в іпотеку чи в заставу

Виконання зобов’язання може забезпечуватися  також  заставою та іпотекою.

Ці правовідносини регулюються, зокрема, главою 49 ЦК України (параграфи 1, 6).

Відповідно до ст.572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. 

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі ( ст. 575 ЦК України).

Ці відносини регулюються також Законами України « Про заставу», «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель          набуває право звернення стягнення на предмет застави, яке здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.ст. 589, 590 ЦК).

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли  зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Вивчення справ показало, що звернення стягнення на предмет іпотеки чи застави, в основному, мали місце у разі наявності заборгованості за кредитними договорами.

При цьому суди посилались на  ч.2 ст.1050 ЦК України, якою передбачено право дострокового повернення всієї суми кредиту у разі порушення зобов’язань щодо повернення чергової частини суми кредиту.

Однак, у судових рішеннях відсутні визначення розміру заборгованості по кредиту, строк погашення якої настав, для вирішення питання наявності порушення зобов’язання та про підставність вимог щодо звернення стягнення, а зазначається розмір всієї заборгованості до кінцевого терміну її повернення.

Так, справа  №2-170  Компаніївського районного суду (суддя Мумига І.М.) за позовом  ЗАТ КБ «ПриватБанк» до В., Я., С., Г. про звернення стягнення. Згідно кредитного договору від 28 березня 2008 року В. отримала кредит у розмірі 35 550 грн. з кінцевим терміном повернення 29 березня 2023 року. Звертаючись до суду, позивач посилався на порушення відповідачем зобов’язання у зв’язку з частковим його виконанням. Як у позовній заяві, так і у рішенні суду зазначена вся заборгованість за кредитом та не визначений її розмір в частині порушення зобов’язання. Рішенням Компаніївського районного суду від  22 жовтня 2009 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на будинок, розташований по вул. Леніна, 26 смт. Компаніївка шляхом продажу вказаного предмету іпотеки та виселення проживаючих у ньому осіб.

Світловодський міськрайонний суд заочним рішенням від 8 грудня 2009 року задовольнив позовні вимоги ВАТ «ПриватБанк»до С.: постановив звернути стягнення на предмет іпотеки - належну   відповідачу квартиру (з правом банку на укладення договору купівлі-продажу ) і виселити С. зі зняттям з реєстраційного обліку. Проте на порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України суд не з’ясував  розміру заборгованості по кредиту, строк погашення якої настав. Наданий банком розрахунок боргу таких даних не містить, а розмір пені за  прострочення виконання кредитного договору, укладеного на строк до 2021 року, становить всього 24 грн. 09 коп. з загальної суми позову 105460 грн. В рішенні не зазначено і суму боргу, в рахунок погашення якої звернено стягнення на заставлене майно. В справі відсутні докази дотримання банком вимог щодо письмового попередження боржника, а також дані про належність відповідачу квартири, на яку звернено стягнення. Крім того, суд не мав правових підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки не дотримані передбачені ст.ст. 74-76 ЦПК вимоги щодо належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи (справа №1438, суддя Мельничик Ю.С.).

Аналогічні порушення  норм матеріального та процесуального права допущено при ухваленні заочного рішення Голованівським районним судом у справі за позовом ВАТ «ПриватБанк» до О. Банк мотивував позовні вимоги тим, що за кредитним договором, укладеним 24 липня 2008року з відповідачем, останньому надано кредит в сумі 32155 грн. під 20,4 % річних з кінцевим терміном повернення 24.07.2028 року. Посилаючись на  порушення відповідачем умов договору щодо сплати кредиту та процентів, просив на підставі ст.ст.1050, 1054 ЦК достроково стягнути 27022 грн. боргу, в тому числі 17 грн. пені за несвоєчасне виконання зобовязання, і в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на будинок і земельну ділянку шляхом продажу, а також виселити відповідача. Суд задовольнив позовні вимоги, не звернув увагу на надану позивачем в процесі розгляду справи довідку про загальний розмір боргу в 25 925 грн. і відсутність даних про розмір заборгованості, строк погашення якої настав. Крім того, суд не мав підстав для ухвалення заочного рішення, оскільки відповідач приймав участь в одному із судових засідань, а про останнє не був повідомлений( справа № 2-121, суддя Гут Ю.О.).

Такі ж недоліки мали місце і в справах: №2-2795, №2-1387 Ленінського районного суду м.Кіровограда (суддя Циганаш І.А.), №2-345 Долинського районного суду (суддя Л. ), №2-822 Знам’янського міськрайонного суду (суддя Український В.В.).

Відповідно до ст.24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим законом.

Обтяження рухомого майна реєструється в Державному реєстрі в порядку, встановленому цим Законом (ст.11).

Обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов»язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження (ст.25 вищезазначеного Закону).  

Встановивши у судовому засіданні про відсутність витягу з Державного реєстру, письмових повідомлень всіх обтяжувачів, Олександрійським міськрайонним судом заочним рішенням від 27 березня 2009 року відмовлено у задоволенні позову ВАТ «Мегабанк» до В. про звернення стягнення на предмет застави -автомобіль (справа №2-214, суддя Чохонелідзе Л.М.).  

Аналогічне рішення ухвалене у справі №2-155 Устинівського районного суду (суддя Годованець І.А.),  залишене без змін апеляційною інстанцією, за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до В., яким відмовлено у позові про передачу в заклад заставленого автомобіля, зверненні стягнення на нього в рахунок погашення боргу шляхом продажу з тих підстав, що відсутнє попередження банку, не визначена сума несплаченого боргу, в односторонньому порядку збільшено розмір відсоткової ставки.

Однак у переважній більшості перевірених справ ці вимоги закону не дотримувалися судами, у матеріалах справи зазначені відомості відсутні  (справи №2-2795, №2-2655  Ленінського районного суду м. Кіровограда, судді Циганаш І.А., Черненко І.В.; №2-561 Долинського районного суду, суддя Бондарчук Р.А.; №2-190  Голованівського райсуду, суддя Рудь Н.В.) По цим справам ухвалені заочні рішення.

А у справі №2-3522 Кіровський районний суд м.Кіровограда( суддя Павелко І.Л.), задовольнивши вимоги про розірвання договору кредиту і звернувши стягнення на заставлене майно - легковий автомобіль, у резолютивній частині рішення не зазначив суму боргу за кредитом, щодо якої звернуто стягнення.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

У разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (ст.35).

Однак при зверненні стягнення на предмет іпотеки, суди не дотримуються цих вимог Закону, у матеріалах справи такі письмові вимоги банків відсутні, як і посилання на них у позовній заяві та рішенні суду.

Наприклад, у справі №2-1874 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до В.    (суддя Чохонелідзе Л.М., Олександрійський міськрайонний суд)  заочним рішенням суду від 18 серпня 2009 року задоволені вимоги щодо звернення стягнення на предмет застави - будинок, в той час як у матеріалах справи відсутні відомості щодо попередження банком відповідача з цього питання відповідно вимог закону.

За відсутності даних про попередження та належного розрахунку заборгованості Знам»янський міськрайонний суд задовольнив позов ЗАТ КБ «ПриватБанк» до М. про звернення стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно в рахунок погашення заборгованості по кредиту в розмірі 33 616 доларів США (справа №2-822).

З аналогічними порушеннями були розглянуті справи: №2-170 Компаніївського районного суду (суддя  Мумига І.М.), № 2-1050 Ленінського районного суду м.Кіровограда (суддя Шевченко І.М.), №2-1387 Ленінського районного суду м.Кіровограда (суддя Циганаш І.А.). №2-1638, №2-1019, №2-1047 Олександрійського міськрайонного суду (суддя Чохонелідзе Л.М.), №2-345 Долинського районного суду (суддя Калмиков Б.Л.).

Деякі суди, виходячи з конкретних обставин справи, відмовляли у задоволенні вимог про звернення стягнення на нерухоме майно.

Наприклад, справа №2-134 за позовом закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до Спориш Р.Д., Спориш Д.І. про звернення стягнення та виселення (суддя Мумига І.М. Компаніївський районний суд). Згідно довідки банку заборгованість по кредиту становить 65,13 доларів США. Відмовляючи у позові, суд вважав що всупереч принципу добросовісності та розумності є несправедливим звернення стягнення на квартиру та виселення відповідачів за прострочення чергового платежу, передбаченого графіком погашення заборгованості по кредитному договору у зазначеному розмірі (страховий внесок за квартиру). 

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку» суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Прикладом вирішення такого спору є справа №2-420 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до М., О. про звернення стягнення та виселення (суддя Бондарчук Р. А., Долинський районний суд). Відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки – будинок та вбудоване нежитлове приміщення магазину, суд виходив з того, що порушення основного зобов’язання зі сторони М., яке тривало з грудня 2008 року по квітень 2009 року, не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. На даний час відповідач увійшов у графік погашення заборгованості, порушень ним зобов’язань не встановлено. Крім того, іпотечний договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства.

Відмовлено у зверненні стягнення на предмет іпотеки і у справі №2-2968 за позовом відкритого акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» до М. та П. (суддя Льон С.М., Ленінський районний суд м.Кіровограда). Вимоги зводилися до звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру шляхом проведення прилюдних торгів. Суд виходив з того, що відповідно до ст.41 Закону України «Про іпотеку»  продаж предмета іпотеки здійснюється на прилюдних торгах спеціалізованими організаціями, в той час як ВАТ АБ «Укргазбанк» не є такою  спеціалізованою організацією та не має відповідної ліцензії.

Відмовлено у таких вимогах через недоведеність позивачем порушення зобов’язань по кредитним договорам і у справах №2-392, №2-614 (суддя Петков В.П., Знам»янський райсуд).

Гайворонський районний суд рішенням від 11 березня 2009р. відмовив в позові ВАТ «Райффайзен Банк «Аваль» до О. про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири, належні відповідачу, обгрунтовуючи покладений в основу рішення висновок тим, що за укладеним між сторонами 5 серпня 2005 року строком на 5 років кредитним договором борг складав не 17789грн., як зазначено в позовній заяві, а  4 231 грн.; банк не вжив заходів до позасудового вирішення спору, письмово не попередив позичальника про порушення процедури стягнення за рахунок заставленого майна, а час повернення кредиту не минув (справа №2-127, суддя Ковальчук С.Я.).

Відмову у позовах про звернення стягнення на заставлене нерухоме майно Кіровоградський районний суд мотивував поважністю причин невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором – хворобою, економічною кризою в країні, підвищенням розміру щомісячних платежів у зв»язку з підвищенням курсу долара відносно гривні ( справи №2-706,№2-622, №2-297).

Статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що одночасно з рішенням про  звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Так, у справі №2-345 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до П. про звернення стягнення на квартиру та виселення (Долинський райсуд, суддя Л.) заочним рішенням в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру шляхом продажу її банком та виселено відповідача зі зняттям його з реєстраційного обліку. По даній справі відповідач взагалі не повідомлявся про час і місце судового засідання.

Однак, вивчення справ показало, що не всі суди задовольняли ці вимоги.

Так, у справі №2-1874 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М.) за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до В. звернуто стягнення на предмет застави – будинок та відмовлено у задоволенні вимог про виселення та зняття з реєстраційного обліку у зв’язку з недоведенням позивачем проживання та реєстрації відповідача у спірному будинку.

Рішенням Маловисківського районного суду ( справа №2-485, суддя Кавун Т.В.) в рахунок погашення заборгованості в сумі 21 363 доларів США за укладеним між ЗАТ КБ  «ПриватБанк» та Д. кредитним договором  звернуто стягнення на предмет іпотеки - належний відповідачу будинок шляхом продажу банком з укладенням договору купівлі-продажу. У позові про виселення відповідача з вказаного будинку відмовлено, оскільки він там не проживає, письмову вимогу про звільнення будинку банк не направляв.

Аналогічні рішення про відмову у виселенні ухвалені судом і у справах №2-1019, №2-1047, №2-1638 (Олександрійський міськрайонний суду, суддя Чохонелідзе Л.М.)

У справі №2-1050 (Ленінський районний суд м.Кіровограда, суддя Шевченко І.М.) за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до О. звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру та відмовлено у інших вимогах, в тому числі і виселенні, у зв’язку з тим, що реалізація нерухомого майна повинна відбуватися процедурою виконавчого провадження шляхом проведення прилюдних торгів.

Добровеличківський районний суд у справі №2-332 ( суддя П.) задовольнив позов ЗАТ КБ «ПриватБанк» до Л. про дострокове стягнення боргу за кредитним договором в сумі 52 683 грн, а  в частині звернення стягнення на  квартиру і виселення  відмовив, оскільки в спірній квартирі проживає дружина боржника і двоє неповнолітніх дітей, чиї права порушувалися би в разі задоволення цих вимог.

Разом з тим Гайворонський районний суд у  рішенні по справі №2-127 (суддя Ковальчук С.Я.) послався як на одну з підстав відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки на те, що банком не заявлялася вимога про дострокове розірвання договору. Такий висновок суду не узгоджується зі ст.589 ЦК України, ст.20 Закону України «Про заставу» і ст.33 Закону України «Про іпотеку», якими передбачено таке право  банку і воно не залежить від того, чи сплив термін дії кредитного договору.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:

загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті       іпотекодержателю з вартості предмету іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги      іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;

пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

 

Вивчення справ показало, що судами області при ухваленні рішень щодо звернення стягнення на предмет іпотеки ці вимоги закону не дотримуються та, в основному, зазначається спосіб реалізації - продаж предмету іпотеки.

Так, у справі №2-345 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до П. рішенням Долинського районного суду (суддя Калмиков Б.Л.) повністю задоволені позовні вимоги: звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки позивачем з укладенням від імені відповідача договору купівлі продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням позивачу всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Тобто, резолютивна частина рішення є аналогічною змісту позовної заяви.

Такого змісту рішення ухвалені  Знам»янським  міськрайонним судом у справі №2-422 (суддя Петров В.П.), Маловисківським районним судом у справі №2-485 (суддя Кавун Т.В.).

Про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення боргу за кредитними договорами шляхом проведення прилюдних торгів ухвалені, зокрема, рішення Кіровським районним судом м.Кіровограда у справі №2-4823 (суддя Дьомич Л.М.); Олександрівським районним судом у справі №2-50 (суддя Пляка С.Л.)

А у  рішенні Ленінського районного суду м.Кіровограда ( справа №2-1050, суддя Шевчено І.М.) зазначено лише про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру.

Аналогічним є викладення резолютивної частини рішення Бобринецького районного суду у справі №2-16( суддя Орінко В.В)

Є випадки вирішення справ щодо звернення стягнення на предмет іпотеки  разом зі стягненням заборгованості.

Таким прикладом є справа №2-1387 за позовом ВАТ «Укргазбанк» до Ламазян Л.А., Ткаченко А.А. ( Ленінський районний суд м. Кіровограда, суддя Циганаш І.А.). Заочним рішенням від 1 червня 2009 року стягнуто з А., Т. у солідарному порядку на користь банку заборгованість у розмірі 37 192,70 доларів США та звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру. Тобто, можна вважати, що стягнення має місце у подвійному розмірі.

Аналогічні рішення ухвалені у справах: №2-2867 (Кіровський районний суд м.Кіровограда, суддя Завгородній Є.В.), №2-1954 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Паламарчук М.С.), у якій вимоги про стягнення взагалі не заявлялися.

Правильним вбачається у такому випадку зазначення у резолютивній частині  рішення суду про стягнення суми заборгованості по кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Прикладом такого вирішення є справи: №2-1811 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Паламарчук М.С.) за позовом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Е., у якій стягнуто заборгованість за кредитом шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру; №2-16 (Бобринецький районний суд, суддя Орінко В.В.) за позовом АКБ СР «Укрсоцбанк» до В.;   справа Кіровського районного суду м.Кіровограда ( суддя Павелко І.Л.) за позовом ВАТ АБ «Укргазбанк» до Р.

Спірним є питання про застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при вирішенні цих спорів.

Відповідно до п.10 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів»,  якщо кредитодавець згідно із договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення  споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує  п»ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

У справі №2-401 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до М. про звернення стягнення на квартиру (Долинський районний суд, суддя Бойко П.М.) відповідач, посилаючись на ці вимоги закону, зазначав, що розмір заборгованості по несплаті щомісячного платежу за січень 2009 року в сумі 348,88 грн. складає менше 2,5 % суми кредиту, який залишився до сплати (16 521,73), прострочка сплати платежу за один місяць в сумі 348,88 грн. не перевищує п’яти відсотків суми кредиту, на момент пред’явлення позову порушення умов договору було усунуто. За заявою представника позивача ухвалою суду від 26 листопада 2009 року позовна заява залишена без розгляду.

Однак у інших випадках суди не звертали уваги на ці вимоги закону та на наявні у справі іпотечні договори щодо умов звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так у справі №2-1047 за позовом  ЗАТ АБ «ПриватБанк» до В. про звернення стягнення (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М.) наявний іпотечний договір від 12 червня 2008 року, укладений між сторонами, п.18.13 якого передбачено право звернення на предмет іпотеки лише у випадках: 1)затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на 10%; або 3) несплати іпотекодавцем більш однієї виплати, яка перевищує 5% суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов кредитного договору. Проте, при ухваленні заочного та додаткового рішення про задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки ці положення договору судом не досліджувались та до уваги не брались.

Аналогічні порушення допущені по справах №2-1874, №2-1019 (суддя Чохонелідзе Л.М.,Олександрійський міськрайонний суд).

Є випадки після ухвалення деякими судами області заочних рішень по стягненню заборгованості, вирішення заяв з постановленням ухвал про тимчасове обмеження виїзду за кордон боржника до виконання судового рішення.

Такі ухвали постановлялися суддями Долинського районного суду: справа №2-453 (суддя Калмиков Б.Л.), №2-816 (суддя Бондарчук Р.А.), Олександрівського районного суду: справа №2-44 (суддя Комлач О.Ф.).

У справі №2-561 за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанку» до С. про звернення стягнення (суддя Бондарчук Р.А.) відмовлено позивачу у зв’язку із можливістю звернення до суду державного виконавця.

Відповідно ж до ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Закон України від 21 січня 1994 року «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (зі змінами) регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд  з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв’язання спорів у цій сфері.

Зазначеним Законом не передбачено за ухвалою суду тимчасове обмеження виїзду за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду.

Тобто, такі заяви та подання  не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Вирішення спорів, пов’язаних з виконанням договірних

зобов’язань в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України суб’єктам цивільного права надана можливість визначення у зобов’язанні грошових еквівалентів в іноземній валюті. Обіг іноземної валюти на території України підпорядковується спеціальному правовому режиму, встановленому законодавством України, зокрема, Законами України «Про Національний банк України», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року (валюта) грошова одиниця України - гривня - є єдиним законним засобом платежу на території держави. Використання ж готівкової чи безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу і розрахунків допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Зокрема, п.10 Положення про кредитування, затвердженого постановою Правління Національного банку України №246 від 28 вересня 1995 року, передбачає можливість надання банками резидентам України кредитів в іноземній валюті.

При вирішенні спорів, що випливають з кредитних відносин, суди  враховували  правові норми, якими визначається правовий режим, якому підпорядковується обіг іноземної валюти.

Так, Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 21 жовтня 2009року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 21 жовтня 2009року, задовольнив позов П. на підставі ст. 1056,1061 ЦК і стягнув на її користь з ТОВ «Укрпромбанк» 20000 доларів США та 1000 доларів нарахованих, але не сплачених процентів за договором банківського вкладу, укладеним 17 червня 2008року між сторонами, за умовами якого банк зобов’язався повернути грошові кошти саме в  валюті,  в якій прийняв вклад від вкладника, тобто в доларах США.

Інші суди також задовольняли вимоги вкладників про  повернення коштів ( в тому числі з процентами) в тій іноземній валюті, в якій укладались договори банківського вкладу. Зокрема, Олександрійський міськрайонний суд у справах  №2-1339, №2-879,Ленінський районний суд м. Кіровограда  у справах №2-2237,2-1276, 2-1331; Світловодський міськрайонний суд у справах №2-1449,2-2238.

Норми ст.ст. 1058, 1060, 1061 ЦК суди застосовували і при вирішенні справ щодо спорів, пов’язаних з  виконанням, розірванням договорів банківського вкладу в банківських металах.

Так, 16 квітня  2009 року П. звернувся з позовом до ВАТ КБ «Надра», посилаючись на те, що відповідач не виконав зобов’язання за укладеним 14 лютого 2008 року договором строкового банківського вкладу в банківських металах «Золотий вклад для фізичних осіб», за умовами якого зобов’язався повернути у встановлену п. 2.3 договору дату (14 лютого 2009р.) банківський метал-золото у зливках 999,9 проби номіналом 1000г , що складає 32,15 тройських унцій, шляхом видачі через касу банку зливків банківського золота номіналом не менше 100 г та сплатити нараховані за вкладом проценти (5% річних), видавши їх зливками банківського золота. Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 жовтня 2009р. зазначену позовну вимогу задоволено, зобов’язано відповідача повернути П. з вкладного рахунку 32,15 тройських унцій золота, грошовий еквівалент якого становить 229732 грн. 58 коп. за офіційним курсом банківських металів НБУ станом  на день звернення з позовом. Рішення в цій частині залишено без змін ухвалою апеляційного суду від 13 січня 2010року.

Наявністю правових підстав для задоволення  аналогічного змісту позовних вимог обґрунтовані рішення Ленінського районного суду від 16 вересня 2009р. по справі №2-2329 за позовом О. до ВАТ КБ «Надра».

Задовольняючи позови про стягнення за кредитними договорами , укладеними в іноземній валюті, резолютивну частину рішень  суди, в основному, формулювали відповідно змісту заявлених в позовних заявах вимог.

Так, Бобринецький районний суд рішенням від 3.07.09р. постановив стягнути з  позичальника В. та Л. (поручителя) на користь ВАТ Банк «Фінанси та кредит» 306850 грн. на погашення заборгованості в розмірі 35800 доларів США за кредитним договором у цій валюті.

Рішенням Олександрівського районного суду від 24 лютого задоволено вимоги того ж банку про стягнення з В. на погашення боргу за кредитним договором в розмірі 7266 дол. США - 65199 грн., виходячи з вимог ст. 533 ЦК відповідно до встановленого НБУ офіційного курсу гривні до долару США (справа №2-162).

Відповідно до заявлених вимог  ЗАТ «ПроКредитБанк» рішенням Онуфріївського районного суду від 15 липня 2009 р. постановлено стягнути з відповідачів-позичальника та поручителя - «солідарно заборгованість за кредитним договором, гривневий еквівалент якої за курсом НБУ на дату розрахунку  становить 131338 грн. 30 коп.». З матеріалів справи та змісту позовної заяви вбачається, що кредитний договір укладено сторонами в іноземній валюті-доларах США. Розрахунок боргу проведено в іноземній та національній валютах(справа №2-168) .

В рішенні Олександрійського міськрайонного суду від 17 лютого 2009року резолютивну частину викладено в такій редакції: «Стягнути солідарно з В. та А. на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитом  у розмірі 446595,83 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ в національній валюті складає 2197251,49 грн.». Такого змісту і викладені вимоги в позовній заяві.

У справі №2-2680 (Ленінський районний суд м. Кіровограда, суддя Черненко І.В.) стягнуто заборгованість за кредитом у іноземній валюті - доларах з зазначенням еквіваленту у гривнях за курсом НБУ.

Однак Онуфріївський районний суд заочним рішенням від 2 грудня 2009року ухвалив про дострокове розірвання кредитного договору,  звернення стягнення на заставлений автомобіль в рахунок погашення боргу і  стягнув борг в гривнях,  не мотивуючи прийнятий щодо цього висновок , оскільки позов АКБ «Форум» був пред’явлений про стягнення в іноземній валюті згідно умов кредитного договору (справа №2-270, суддя Бондаренко Г.К.).

             

Вирішення спорів щодо  договорів, укладених

з кредитними спілками

 

Судами області розглядались справи зі спорів, пов’язаних з кредитними правовідносинами, стороною в яких є кредитні спілки, зокрема, «Перший діалог», «Мрія», «Простір», «Провесінь», «Центр-Кредит».

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками , їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.  Законом  передбачено, що кредитна спілка відповідно до свого статуту надає кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі, а також здійснює діяльність із залучення внесків(вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки.

Кредитні спілки звертались з позовами про розірвання укладених з фізичними особам кредитних договорів, стягнення з позичальників і поручителів боргу, в тому числі і відсотків за користування кредитними коштами, дострокове розірвання договорів. А вкладники - про повернення внесків (вкладів),  стягнення процентів за договорами про залучення вкладу на депозитний рахунок,  розірвання договорів.

При розгляді зазначеної категорії справ, суди, в основному, керувались ст.625 ЦК та положеннями параграфів 2,3 глави 71 ЦК України, якими регулюються відносини щодо кредиту та банківського вкладу, однак не застосовували норми Закону «Про кредитні спілки», зокрема, ч. 4 ст. 8 якого передбачено, що ліцензуванню в кредитній спілці підлягає діяльність із залучення внесків  (вкладів) членів КС на депозитні рахунки, а також інші види діяльності відповідно до закону. Згідно зі  ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» здійснення діяльності з надання фінансових кредитів дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії.

Задовольняючи позовні вимоги, суди не перевіряли наявність ліцензій для здійснення зазначених видів діяльності (надання кредитів та залучення внесків членів спілки на депозитні рахунки), не враховували положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якими регулюються зазначені питання, не з’ясовували, за рахунок яких коштів-залучених чи капіталу КС надавався фінансовий кредит позивачам, підтвердження їх членства в кредитних спілках, чи ґрунтуються на законі умови договору в частині процентів за користування отриманими коштами. Це має правове значення, оскільки в разі незаконності надання фінансових коштів в позику під проценти  (фінансовий кредит) поверненню підлягає лише сума, отримана в позику.

У матеріалах оглянутих справ цієї категорії здебільшого відсутні документи, які б визначали правовий статус сторін в зазначених договорах. Лише  кредитна спілка «Центр-Кредит» при зверненні з позовами про стягнення заборгованості за кредитними договорами надавала ліцензії на надання фінансових послуг. В окремих справах наявні копії свідоцтв про реєстрацію фінансової установи, виданих кредитній спілці «Перший діалог»  Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Світловодським міськрайонним судом розглянуто кілька справ за позовами вкладників до КС «Фортеця»  про повернення коштів за договорами про залучення внесків (вкладу) на депозитні рахунки. Так, рішенням суду від 22 жовтня 2009року  задоволено позов Кір»яна В.М.  і ухвалено про стягнення на його користь з кредитної спілки «Фортеця»  8314 грн., в тому числі 1600 грн. процентів за користування вкладом. В справі  відсутні будь–які документи, крім копії договору, справжність якої належним чином не завірена, не проведені розрахунки боргу (справа №2-1250).

Такі ж недоліки допущені і при вирішенні спорів даної категорії судами: Знам»янським міськрайонним (справи №2-843,2-230,2-511, 2-255, 2-920, 2-1092, 2-843, 2-288); Світловодським міськрайонним (справи №573, №210),  Добровеличківським районний (справи №2-230,2-245, 2-744, 2-913, 2-685), Маловисківським районним (справи № 2-729,2-722,2-611), Кіровоградським районним (справи №2-122, 2-142, 2 -184, 2-159, 2-91).

Крім заборгованості за договорами, Світловодський міськрайонний суд безпідставно стягував з кредитної спілки на користь вкладників і моральну шкоду, посилаючись на ст.1167 ЦК, яка на зазначені правовідносини не поширюється, залишаючи поза увагою, що ні законом, ні договорами у правовідносинах, що виникли між сторонами, не передбачено такого виду відповідальності за порушення виконання зобов’язань (справи №2-744, 2-1242-суддя Регеша В.О.;  №2-685, 2- 913-суддя Широкоряд Р.В.).

Рішеннями Голованівського районного суду у справах за позовами кредитної спілки «Центр-кредит» про стягнення заборгованості за договорами кредиту з боржників та поручителів  не застосовано передбачене ст. 554 ЦК правило про їх солідарну відповідальність, а ухвалено про стягнення боргу з відповідачів в рівних частинах (справи №2-60,2-62, 2-61, 2-169 - судді Рудь Н.В., Конякін С.М.)

           

Дотримання судами норм процесуального права

 

Вивчення справ показало, що суди, в основному, дотримуються вимог ст.122 ЦПК України щодо порядку відкриття провадження у справі.

 

На підставі п.4 ч.3 ст.121 ЦПК України за наявності умов кредитних договорів щодо договірної підсудності суди області повертають позовні заяви.

Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду, залишеною без змін апеляційним судом, у попередньому судовому засіданні задоволено клопотання представника відповідача про зміну підсудності і справу передано на розгляд до Печерського районного суду м. Києва на підставі ст.ст.112, п.2 ч.1 ст.116 ЦПК України, оскільки при укладенні договору сторони домовилися про вирішення спорів судом за місцем знаходження банку.

Відповідно до ст.114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, мають розглядатися за правилами виключної підсудності за місцезнаходженням цього майна.

Однак у справі №2-1448 (Олександрійський міськрайонний суд, суддя Чохонелідзе Л.М. )  за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до В. про звернення стягнення на квартиру та виселення позов пред»явлений до Олександрійського міськрайонного суду, в той час як предметом іпотеки є квартира, розташована у м.Кіровограді, і з якої позивач просить виселити відповідача.

Переважна частина судових рішень щодо стягнення заборгованості та звернення стягнення на заставлене майно ухвалена судами області при заочному розгляді справ. При цьому, на порушення ст. 224 ЦПК України  по цим справам відповідачі взагалі не повідомлялися, або повідомлення мали місце через оголошення у пресі без дотримання вимог ст. ст.74 -76 ЦПК України.

Такі порушення допущені у справах: № 2-345 (Долинський райсуд ), №2-553, №2-2245,  №2-1423 (Ленінський райсуд м.Кіровограда), №2-337, №2-338 (Устинівський райсуд), №2-1709, №2-1836, №2-2144, №2-737, №2-1638 (Олександрійський міськрайонний суд); №2-694, №2-449, №2-194, №2-453, №2-936, №2-370 (Кіровоградський райсуд), №2-126 (Знам»янський міськрайонний суд), №2-152, №2-1438, №2-210 (Світловодський міськрайонний суд).

Проте у справі №2-1874 Олександрійським міськрайонним судом ухвалене заочне рішення при участі відповідача у судовому засіданні, що вбачається зі змісту протоколу (суддя Чохонелідзе Л.М.).

Зазначеними вище судами не завжди дотримуються вимоги ст. 222 ЦПК України щодо направлення копій заочних судових рішень особам, які не були присутні у судовому засіданні.

На порушення ст.64 ЦПК України  наявні у матеріалах справ ксерокопії письмових доказів (договорів, розрахунків тощо) не завірені належним чином.

У справах №2-825, №2-832 (Долинський райсуд, судді Синято Л.І., Бондарчук Р.А.) заявлялися вимоги про стягнення заборгованості по кредиту та розірвання договору. Однак, остання вимога залишилася не вирішеною.

 

    ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

 

1.  Результати узагальнення свідчать, що  суди області, в основному, додержуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді справ по спорах, які випливають з кредитних відносин.

2.  Разом з тим, виявлені у результаті узагальнення  недоліки свідчать про те, що суди не завжди достатньо повно з’ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін, у зв’язку з чим постановлені судові рішення  не повною мірою відповідають вимогам ст.ст.213-215 ЦПК України.

3. Слід зазначити, що судам необхідно застосовувати, крім норм Цивільного кодексу, Закони України, які регулюють спірні правовідносини у справах даної категорії, зокрема, «Про заставу, «Про іпотеку», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про банки і банківську діяльність», «Про кредитні спілки», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про Національний банк України».

4. Варто визнати правильною практику тих судів, які при вирішенні спорів, що випливають з кредитних відносин, керуються і Законом України  «Про захист прав споживачів». Застосування цього Закону та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року №.5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», зокрема, п.2 постанови, є доцільним і тому, що його положення стосуються і інших питань, в тому числі підсудності цих спорів, звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав (п.10 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»).

5. Потребує правового визначення спірне питання відносно ухвалення  судових рішень про звернення стягнення на заставлене нерухоме майно шляхом його продажу  банками - іпотекодержателями з наданням останнім  відповідних прав на отримання необхідних документів та укладення від імені іпотекодавців договорів купівлі-продажу, з огляду на можливість їх нотаріального посвідчення.

Дані

щодо розгляду судами у 2009 р. цивільних справ,

які випливають з кредитних відносин

Розгляд справ місцевими судами

п/п

Найменування показника

Надійшло позовів

Перебувало на розгляді (із врахуванням залишків)

Розглянуто

усього

у тому числі

із ухваленням рішення

із них задоволено (із графи 4)

А

Б

1

2

3

4

5

1.

Спори щодо укладення, виконання та розірвання договорів

 

 

4182

 

 

4278

 

 

3042

 

 

1884

 

 

1735

із них

банківського рахунку

12

14

14

11

10

банківського вкладу

319

311

278

221

210

кредиту

3784

3862

2658

1586

1453

позики

67

91

92

66

62

2.

Спори щодо звернення стягнення на майно, передане в:

 

 

189

 

 

217

 

 

149

 

 

106

 

 

82

із них

іпотеку

110

138

95

69

55

заставу

79

79

54

37

27

3.

Спори, пов’язані з виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті (з розділу 1 і 2)

 

 

148

 

 

147

 

 

139

 

 

123

 

 

119

 

п/п

Найменування показника

Надійшло апеляційних скарг

Розглянуто судових рішень

усього

у тому числі

Залишено без змін

Скасовано

змінено

усього

із ухваленням нового рішення

А

Б

1

2

3

4

5

6

1.

Спори щодо укладення, виконання та розірвання договорів

 

 

230

 

 

166

 

 

96

 

 

61

 

 

23

 

 

9

із них

банківського рахунку

2

2

2

-

-

-

банківського вкладу

83

66

41

22

8

3

кредиту

145

98

53

39

15

6

позики

-

-

-

-

-

-

2.

Спори щодо звернення стягнення на майно, передане в:

 

19

 

8

 

5

 

3

 

1

 

-

із них

іпотеку

12

4

3

1

-

-

заставу

7

4

2

2

1

-

3.

Спори, пов’язані з виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті (з розділу 1 і 2)

38

35

27

6

4

2

 

 

 


 
 
Судовий збір
Контакти
Розклад роботи
Лічильник установи
Стратегічний план розвитку
Інструкція з діловодства
Рішення Європейського суду
Листи-роз'яснення
Положення про автоматизовану систему документообігу суду
Проведення судових засідань в режимі відеоконференції
Безкоштовна правова допомога
Концепція галузевої програми інформатизації судів
Судова влада України у мережі Facebook

© 2002-2013 Державна судова адміністрація України
лист вебмайстру